Мама Героя

/Files/images/XFaMuR4BqIo.jpg

Мама, ненька, матуся… Людина, яка з перших хвилин життя знаходиться поруч з нами. Найближча та найважливіша жінка для кожного. Саме мама учила нас робити перші кроки, саме вона навчила вимовляти перші слова та любити світ таким, як він є. Кожна ненька несе велику відповідальність за свою крихітку, тому мамою бути нелегко. Вона завжди думає про дитину, піклується про неї. Матуся ніколи не залишиться осторонь, коли важко, завжди допоможе в біді. Тому навіть і в зрілому віці ми за допомогою звертаємося до наших мам.

Роки летять досить швидко, ми стаємо дорослими, але для матері назавжди залишаємося дітьми. Кажуть, що між ненькою та її кровинкою все життя існує невидима ниточка, що поєднує їх… Особливо міцно вона з’єднує саме маму та сина, який для неї на схилі літ буде і надійною опорою, і щирою втіхою. Та стається й так, що синам потрібно захищати й іншу неньку – Батьківщину. Тяжко матері віддавати дитину на війну, а ще важче чути слова про її смерть. Нікому не хочеться навіть уявляти, як це – хоронити рідного синочка.

Останні три роки багато молодих наших хлопців віддали своє життя на війні, захищаючи незалежність України. Такі трагічні випадки є і в нашому місті, зокрема, у моїй рідній четвертій школі. Литвиненко Павло Леонідович (1992, м. Обухів – 18.03.2016, с. Гнутове Донецької області) – старший сержант взводу глибинної розвідки, командир відділення 54-го окремого розвідувального батальйону – загинув у результаті підриву на вибуховому пристрої. Указом Президента України від 4.07.2016 р. нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ст. На приміщенні четвертої школи 2016 року встановлено меморіальну дошку. Зараз у нього залишилася мама й сестра.

Ще з дитинства у хлопця була дуже велика прив’язаність до мами – Зінаїди Василівни. Сьогодні вона з болем, не приховуючи своїх сліз, згадує сина: «Я стану біля воріт садочка, погляну на Пашу, і в цей момент ми зустрічались очима...» Закінчивши школу № 4 в місті Обухові, Павло переїхав навчатися в місто Радомишль. Там здобув професію повара, але мрія стати військовим, справжнім козаком, не давала йому спокою, тому він поступово йшов до своєї мети. Безстрашний, нескорений, незламний духом, у досить юному віці, навіть не знаючи, що таке війна, став на захист Вітчизни. Зінаїда Василівна допомагала сину та його побратимам, а їй, у свою чергу, надавали допомогу небайдужі люди та волонтери. Хлопець завжди любив робити мамі сюрпризи, тому часто не повідомляв про свій приїзд. Можна тільки уявити радість жінки, коли її дитя знову разом із нею. Зінаїда Василівна завжди підтримувала свого сина та з розумінням ставилася до його вибору. Вона лагідно називала його «смайликом», адже хлопець ніколи не лишав після себе поганого враження, завжди посміхався та мав багато вірних друзів не тільки вдома, а й на війні. Побратими Павла навіть зараз спілкуються із Зінаїдою Василівною, бо його смерть також болить і їм. Розмовляючи з цією мудрою, щирою жінкою, я зрозуміла, що Паша любив однаково як свою Батьківщину, так і рідну маму, яка подарувала йому життя.

За півроку до смерті Павла тривога та материнське чуття не полишало її. І не дарма... Жахлива звістка полетіла стрілою в серце та зробила в ньому велику і болючу рану, яка залишиться там навічно. Мама Героя завжди нестиме з собою добру пам’ять про сина. Павло Литвиненко загинув гідно, захищаючи Україну від окупантів. Він Герой України! Він відважно її боронив і не зупинявся ні перед чим, бо мама змалку виховувала його бути хоробрим і самостійним. Не дивлячись на юний вік, у нього можна було багато чому повчитися – і це заслуга його матері. Ми всі пишаємося цією сильною духом жінкою, яка виховала такого мужнього воїна. Вона заслуговує на велику повагу і шану, а ще на те, щоб про неї не забували. Дивуєшся стійкості й прагненню жити далі Зінаїди Василівни, яка вірить, що десь там, на небі, цей усміхнений відважний Герой захищає її, як колись захищав Україну.

В одній пісні співається: «Батько і мати – два сонця ласкаві...» Одне таке сонце нещодавно згасло: батько Павла, Литвиненко Леонід Валентинович, не змігши пережити важку втрату, через рік після загибелі сина пішов до нього. Нехай вони тепер спочивають з миром! На пам’ятнику, що встановлений на могилі Паші, викарбувані такі слова: «Ми назавжди залишились воїнами, зараз Небесними. Любіть життя! Кожну хвилину, бо воно чудове! Життя дається один раз і більше не повертається, - так вчив мене мій батько. - Перш ніж говорити – думайте, що таке біль, перш ніж померти – живіть гідно! З любов’ю до всіх Пашка Литвиненко».

Валерія Гошовська,

учениця 8 - А класу Академічного ліцею № 4 Обухівської міської ради Київської області


Вони демонструють справжній патріотизм!

Раніше я знав про волонтерство тільки те, що це якась добровільна діяльність. Це слово по-особливому зазвучало в нашій країні, у нашому місті з початком війни на Донбасі.
Моя бабуся Гордієнко Галина Гордіївна – член волонтерської організації «Материнське серце». Вона завжди була не байдужа до тих, хто потребує допомоги. Тому в найважчі часи для наших бійців, як тільки почалися бойові дії на сході, бабуся поспішала після робочого дня туди, де збиралися такі ж небайдужі люди. Вони плели маскувальні сітки, збирали продукти, медикаменти, спорядження для воїнів АТО. Поверталася додому стомленою, але щасливою. Там вона зустріла багато цікавих людей, знайшла нових друзів.
Бабуся багато розповідає про роботу своєї організації, адже волонтери «Материнського серця» підтримують постійний «живий» зв’язок з бійцями, цікавляться їхнім життям на фронті, надають реальну допомогу. Ці люди стали для мене прикладом справжнього патріотизму.
Содолінський Антон, учень 10 класу Академічного ліцею №4
Немає опису світлини.
Вкладення
Кiлькiсть переглядiв: 1007